Глиняний посуд у весільному обряді
Глиняний посуд до середини ХХ століття був невід’ємним елементом родинної та календарної обрядовості українців. Без його використання не обходилося й традиційне українське весілля. Щоправда дослідники весільної обрядовості на цей його незамінний атрибут уваги не звертали. Зокрема в праці антрополога, етнографа і археолога Хведора Вовка (1847-1918) «Шлюбний ритуал та обряди на Україні» написаній на основі джерел кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ століття (1882) про глиняний посуд зустрічаються скупі згадки. Досить часто згадуючи про весільні обіди та вечері, дослідник майже не вказував у чому і яку подавали страву.
Досі найбільш повним дослідженням використання глиняного посуду в народному весіллі є розділ «Глиняний посуд у родинній обрядовості» монографії керамолога Олеся Пошивайло «Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна» (1993 р.) [4].Дана студія присвячена дослідженню асортименту глиняного посуду та способи його застосування під час весільного обряду Полтавщини. Хронологічні межі охоплюють період з 1882 (найдавніша використана публікація) – до 2008 року.
Глиняний посуд використовували на всіх етапах весілля Полтавщини: передвесільному, весільному та післявесільному.
Передвесільний етап на Полтавщині починався зі сватання. Але особливої ролі глиняного посуду в ньому я не відзначила.
Під час випікання весільного короваю коровайницями (калашницями) зокрема в Опішному, Великій Павлівці (Зіньківський р-н), Постав-Муках (Миргородський р-н) в ХХ столітті використовували глиняні макітри. У всіх відомих мені етнографічних джерелах ХІХ століття фігурує діжа. При цьому відбувався цікавий обряд. Згідно зафіксованих мною відомостей останній раз у Опішному він відбувся у 1997 році. Як правило, короваї випікали за три дні до весілля – в четвер. Зазвичай використовували дві макітри – одну для короваю, другу – для медяників. Оскільки їх тісто різнилося і за об’ємом і за кількістю компонентів, та й одночасно ці два види обрядового печива в піч для випікання не ставили [5]. Тісто на весільне обрядове печиво – короваї, калачі, шишки, медяники намагалися вчиняти в новій макітрі. Окрім того, макітра могла бути спеціально виготовлена для цього випадку, про що свідчать написи на деяких з них. У кого її не було – вчиняли в тій, в якій зазвичай готували тісто на хліб. Не дозволялося готувати тісто на короваї у позиченій макітрі. Як місили тісто на весільний коровай, макітру обов’язково обв’язували червоною стрічкою [8].
Після того, як коровай та медяники ставили в піч, коровайниці виходили за ворота, і, з піснями та жартами, розбивали глиняну макітру качалкою [8]. Це символізувало закінчення обряду випікання весільного короваю, і щоб не довелося пекти його вдруге. Іноді, шкодуючи посудину, «на розбиття» брали інший, негожий посуд [8].
Окрім великих, використовували і менші макітри, зокрема, для тримання масла, як про це співається в одній з весільних пісень, де коровай взято масло з семи макітер [1, с.201].
З останньої чверті ХХ століття в Опішному поширилася «традиція» замовляти весільний коровай або в жінки, яка «спеціалізувалася» на цьому або в хлібопекарнях. Зрозуміло, що в цих випадках обряд з макітрою не відбувався. Вдалося зафіксувати випадок, коли глиняна макітра для замішування тіста на коровай у однієї з відомих опішненських коровайниць Катерини Порскало «прослужила» понад 30 років.
Під час виряджання Молодого по Молоду згідно записів Хведора Вовка відбувалося наступне: «на стіл ставлять велику миску з водою (під час іншого опису цього ж обряду, автор зазначив, що миска була з горілкою – О.Щ.) та кладуть коло неї ложку; старший боярин дає кінець своєї хустки Молодому, що незалежно від пори року вдягнений в кожух та кирею, і веде його круг столу, а Молодий зі свого боку тримає за хустку одного зі своїх боярів, той веде ще іншого і т.д., кінчаючи світилкою, що йде остання, тримаючи в руках запалену свічку; після першого та другого обходу кожний, проходячи повз миску, зачерпує з неї ложкою та випиває її, а після третього обходу навколо столу всі п’ють просто з миски. Виконавши цю церемонію, всі виходять надвір, де відбувається другий обряд, мабуть, ще старішого походження, а саме: мати молодого, вдягнена у вивернутий кожух та в шапці, виходить на двір, несучи в полі своєї одежі ріжне збіжжя та дрібні гроші, що вона їх звичайно для цього збирає, починаючи з дитячих років сина; їй підводять «коня», цебто подають граблі або вила, вона «сідає на них верхи» та, розкидаючи навколо себе збіжжя, тричі об’їжджає кругом діжі, що стоїть серед двору на лавці, а на ній хліб, що ним благословляли молодих. Після об’їзду старший боярин «поїть коня», цебто дає на граблі воду з кухлика та віддає його другому бояринові, а цей кидає його через голову так, щоб він розбився. Мати «злазить з коня», а бояре беруть «коня» та ламають на шматки, розкидаючи їх навколо» [1, с.201, 258-259].
Миску з водою та вівсом мати Молодої давала Молодому, а той мусив вдавати, що п’є. Потім кидав її через голову назад, а старший боярин намагався палицею розбити її на льоту. Хведір Вовк пояснює цю церемонію так: «перше – лукавство ворога та заходи остороги, яких вживають проти нього, а друге – пророкування та побажання достатку та врожаю (кожух, вода, зерно)» [1, с.263-264].
Подібний обряд відбувався на Гадяччині. У праці, опублікованій у 1899 році «Весілля у Гадяцькому повіті у Полтавщині» Гриші Он. (Онацька) зазначено: «виходить теща з горщям в руках, а в тому горщяті брага та овес. Молодий візьме те горщятко, виб’є йому денце, виллє брагу з вівсом і подасть його через праве плече бояринові. Старший боярин візьме те горщятко і перекине через хату» [2, с.128]. Цікаво, що під час частування Молодої медом на другий день весілля використовували дерев’яну миску, Хведір Вовк уточнює, що «дружко ставить дерев’яну миску з медом, ріже паляницю або пиріг на тоненькі скибочки та маже їх медом» [1, с.300].
Весільний етап. У день весілля також використовували глиняний посуд.
На тарілці староста вносив у хату калач, із запеченим всередині перснем Молодої. Потім на неї клали подарунки родові Молодої разом з весільною шишкою (зі свого боку подарунки від молодої – рушники подавали також на тарілці), а також під час церемонії розподілу короваю тарілка відіграє таку роль: «старший боярин здіймає першу тарілку з нарізаним короваєм над своєю головою, а іноді й торкається нею сволока, – зовсім так само, як це роблять індуси, здіймаючи першу жменьку рижу на височину своєї голови та пропонуючи її думкою Сіві або Вішну», шматки розрізаного короваю подавав піддружий кладе на тарілці та подає всім присутнім гостям» [1, с.203, 204, 265, 268, 269]. На тарілку гості клали гроші Молодим і під час дарування і під час «підгулювання», на другий день по весіллю [1, с.258, 303]. Отже, тарілка призначалася для піднесення хлібних виробів: калача, шишки, короваю; подарунків, грошей.
Під час приїзду Молодого до Молодої відбувалися домовини між старостами обох сторін. Зазначено, що «староста бере пива чи грушевої юшки, йде до хати і просить дозволу ввійти» [1, с.262]. Зважаючи на зібрані мною матеріали, наважуся стверджувати, що ці напої староста міг носити у глиняному посуді, зокрема глечику. Під час «виводу» Молодої до церкви, та покривання її, дружко та піддружі несли збанок з пивом або пляшку горілки, а також ритуальний хліб [1, с.297].
Під час весільного обряду у Великій Павлівці та Лютенських Будищах дружко носив глечик, наповнений горілкою чи вином та частував з нього гостей. Цей глечик називали на Зіньківщині «дружків глечик», на Миргородщині – «перепієць». У ролі перепійця міг бути спеціально виготовлений полив’яний глечик. Цікавими є дані про те, в який саме день носив цей глечик дружко. Марія Яреха згадувала, що: «Дружко, це жонатий чоловік, родич молодого, у неділю носить дружків глечик з горілкою чи вином, накритий калачем і пригощає з того глечика. Калач відщипують і закушують». Ганна Стрілець з Лютенських Будищ згадувала про те, що: «Дружко носив глечик з горілкою. До молодої ідуть, одкуповують молоду, налива дружко горілку, зверху на глечику калач великий. На калачі робили зверху косу по кругу. Як розчастує горілку дружко, міняють калач у молодої і горілки своєї наливають». Марія Шапошник твердила, що «глечик з ушком і дзьобиком носив дружко з горілкою у понеділок, на гульку (на другий день по весіллю, коли «циганили» – О.Щ.), калачем накритий, щоб нічого не влетіло, з нього й пили» [7].
У селі Постав-Муки було виявлено унікальний глиняний глечик-перепієць. Жителька с. Постав-Муки, власниця перепійця Явдоха Курило розповіла, що його було виготовлено спеціально для весільного обряду, «передавався він по жіночій лінії і «відбув п’ять весіль. У молодої пекли шишки, найбільшу з них клали на перепієць. Горлишко широке, шоб велика шишка була ота. І старший боярин од молодого должен украсти. Найскоріше, саму шишку із перепійця, а буває, хто вспіє й те вхватить. Так вони тоді – война мєжду ними, викуп іде. Перепієць, так як чи пропили чи шось отаке». У кого не було перепійця, брали новий глечик, який виконував його роль [6].
Поставмукський перепієць орнаментований значно багатше, ніж звичайний місцевий посуд. Вінця цього глечика особливої форми – фігурні, потовщені, розхилені назовні і значно ширші за пук посудини. Це пов’язано з їх призначенням – на них клали обрядове весільне печиво – шишку (калач). Вухо посудини утворене двома переплетеними валиками. Переплетене вухо виробу може бути пов’язане із символікою поєднання двох родів, може означати хрест. До речі, його передавали один одному навхрест.
У літературі зафіксовано згадку про те, що перепійцем називали шишку. Зокрема на Полтавщині, «в с. Ціпках Гадяцького повіту на той час, як мати виводила молодого за ворота «піддружний візьме де-небудь глечик, наллє туди браги, а зверху положить перепієць і оддасть той глечик дружкові». Під час руху весільного поїзда до молодої «дружко і піддружний ідуть уперед і несуть поперед себе глечик з перепійцем»» [2]. Через пиття напою з глечика-перепійця, а також обмінюючись хлібом (шишкою-перепійцем) обидві родини родичалися.
Ще один відомий мені глиняний глечик-перепієць, який зберігається у фондовій колекції Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, також середнього розміру. Тулуб кулястої форми, денце копитцеподібне, шийка довга, вінця потовщені з глибокою, трикутноподібної форми пипкою. Вухо так само виготовлено з двох переплетених валиків. Виріб покрито зеленою поливою. На мою думку, цей також унікальний виріб міг використовуватися під час весільного обряду.
Під час весільних частувань та обідів обов’язковими були глиняні миски, макітри, глечики, кухлі, горщики (для вареної) в яких подавали страву та напої. Хведір Вовк згадав, що Молодим подавали кашу на молоці, зварену матір’ю Молодої, а також що їм ставили на стіл одну на двох тарілку зі стравою та ложку, якою вони їли по черзі [1, с.272]. Припустимо, що кашу потрібно було в чомусь зварити, напевно в горщику, а також подати її в чомусь, напевно, в мисці.
Для приготування інших весільних страв (на Полтавщині на весілля готували капусту (капустняк), локшину, фруктовий кисіль) використовували найбільшого розміру горщики – золільники. Страву в горщиках, як правило, до столу не подавали.
Горщик згадано у весільних заспівах. Мені вдалося зафіксувати їх у селах Велика Павлівка, Великі Будища, Тарасівка. Під час весілля в господі Молодого присутні родичі та сусіди співали дружкам:
Їжте, дружечки, капусту
В нас капуста густа,
Січками січена, січена
У горщечках варена, варена
Не жаль же нам буде,
Як поїдять люди
Або:
В нас капуста густа
На городі саджена
Сокирами рубана
Сікачами січена
А діжці квашена
А в горшку варена
Варена потравами
З дорогими приправами
Через поле гуска летіла
З перцем капуста кипіла
Хоч з перцем, не з перцем
То з гусячим серцем.
Зафіксовано пісню, де мати тужить за дитиною:
Оглянеться мати
Свойого дитяти
Ложечки не митії
Горщечки під лавкою
Заросли муравкою
Справа в тім, що під час весілля у Великій Павлівці навіть на другий день, ні в домі Молодого ні в домі Молодої не було прийнято підмітати сміття. Співали:
За молодої невісточки лежить сміття по кісточки,
А горщечки попід лавками позаростали муравками.
Основною ємністю в якій подавали страву до столу та споживали її, були глиняні миски і тарілки (тарілка – велика мілка миска), для наливання та пиття напоїв використовували глиняні кухлі та чарки.
Не обходилося на весіллі і без хмільних напоїв. У Великих Будищах записано заспів де згадано барило:
А в нашого батенька
Все стоїть та й стоїть
Горілочка на столі,
А в нашого батенька барило говорило,
Як ми його не вип’єм,
Бог дай його розсадило!
У середнього розміру горщиках готували «варену». Цей давній напій українців називали ще варенухою, варьохою. До столу його подавали у спеціальному посуді – глечику для вареної, який використовувався для розливання хмільних напоїв під час родинних та календарних обрядів. Зіновія Клиновецька у книзі «Страви й напитки на Україні» подала рецепт варенухи, приготованої в горщику. Вважаю за доцільне подати рецепт мовою оригіналу: «взять сухих груш, яблук, вишень, слив, родзинки, хвич (інжирю) і ріжків, добре обмить, налить горілкою, покласти меду до смаку і трошки стрючковатого перцю. Закоркувавши добре горщик, як на запіканку (обмазати тістом – О.Щ.), поставить на 12 годин у гарячу піч. Вийнявши – пить. Гаряча смачніша. Овочі потім їдять» [3].
Глиняний посуд розбивали «на щастя». Для биття годився і негожий посуд. У с. Велика Павлівка, йдучи до Молодої, дружки розбивали на перехресті горщик чи глечик. Під жарти та веселощі глиняні горщики та глечики розбивали і коли Молодий приїжджав по Молоду.
В той час, коли Молоді виходили з хати, збираючись їхати до Молодого, горщик, який під час весілля стояв на столі перед молодими з пшеницею або житом. Коли вони сідали за стіл, мати молодої обводила навколо голови молодої горщик із збіжжям, а потім його розбивали на подвір’ї з побажаннями щастя і доброї долі.
Розбивали і глиняну тарель, на якій розносили коровай, частуючи гостей. Зафіксовано відомості про те, що в Лютенських Будищах під час «шанування» молодих, випивши за їх здоров’я, іноді розбивали глиняну чарку [7]. Дещо трансформувавшись, звичай розбивати посуд на весіллі, зберігся й донині. Не уточнюючи що посуд був саме глиняний, Хведір Вовк зазначив, що посуд розбивали на радощах, коли молода підтверджувала свою збережену до весілля цноту [1., с.287].
Післявесільний етап. Під час перезви (пропою) на другий день весілля пили «горілку просто з мисок, скільки хто хоче» [1, с.263-264].
Драну макітру чи горщик розбивали і на другий день весілля. У Опішному коли свати приходили до батьків Молодої. У посудину насипали попелу, ставили «на воротях», а тоді, коли родичі Молодого підходили близько, для жартів та сміху розбивали її «коляками» [5].
У Великій Павлівці: «Били посуд у понеділок, на другий день по весіллю, як жито молотили в молодого. Те жито в пучок, ціпом молотять. Просять: давайте нам горшків, мисок. Дають драні й негожі, а коли й хороші. Черепки тоді з житом обмолоченим віяли, а тоді в мішок збирали, щоб не було пусте жито молодим, а тоді те збіжжя годами хранят» [7].
Окрім посуду мені, як керамологу, цікавими є описані Хведором Вовком маніпуляції з піччю, яку колупала молода, коли її сватали, а також привівши її в дім до свекрів та посадивши на покуті, молодій давали шматок глини від печі, закидали її намітку на піч – «обряд пригощування» [1, с.206].
Глиняний посуд також дарували на весілля. Дарувати молодим дозволялося лише новий глиняний посуд. На подарунок молодим купували тільки неторгований посуд: скільки просив гончар за нього, стільки й давали. Його дарували переважно родичі. «Дарили молодим дві миски, дві ложки, макітерку, як по молоду приїде молодий, тоді й дарять посуду родичі» – згадувала Марія Яреха, жителька села Велика Павлівка, що на Зіньківщині [7].
Отже, у весільному обряді Полтавщини глиняним посудом послуговувалися на всіх його етапах. Він виконував певну символічну, ритуальну роль, його дарували, розбивали, і звісно ж, використовували під час приготування та подавання страв. Використовували горщики, макітри, кухлі, миски, глечики. Найбільш часто як і в повсякденному житті, під час весільних приготувань-гулянь використовували глиняні горщики та макітри. Іноді вони повинні були бути новими або спеціально виготовленими саме для цього обряду. Спеціальним посудом, притаманним лише весільному обряду є глечик-перепієць.
Походження того чи іншого звичаю поводження з глиняним посудом під час весілля, правила його виготовлення, придбання, символізм форми та декору, особливості приготування в них весільних страв – ці та інші питання будуть пріоритетними у моїх подальших дослідженнях.
Комментариев нет:
Отправить комментарий