УДК392.5(477.62) «19/20»
Ольга Мащенко
Музей історії Дніпродзержинська
Метою даної розвідки є дослідження особливостей українсь-кого весільного обряду на Подніпров’ї наприкінціXIX – почат-куXX ст., що сформувалися під впливом козацької етнокульту-ри, спрямованої на зміцнення сімейних відносин.
У сучасному світі ця проблема актуалізується обставинами
нівелювання традицій, викликаних глобалізаційними процесами,
які, руйнуючи село з його сталими звичаєвими нормами, ведуть
до занепаду існуючих цінностей, в тому числі і сімейних, про
що яскраво свідчить статистика розлучень, покинутих дітей,
зростання толерантності суспільства до нетрадиційних статевих
відносин.
Особливості формування сімейних відносин мешканців Под-ніпров’я визначаються специфікою регіону, сформованого на
колишніх землях Війська Запорозького. З появою та утверджен-ням козацтва у мешканців порубіжних земель виникає осібна
етнічність. Адже Степ своїми викликами природно-екологічного
і соціально-політичного характеру змушував спільноту адапту-ватися до місцевих природних і соціальних умов, тим саме
змінюючи її[9, с. 7], поступово витворюючи специфічний етно-культурний комплекс. Мінливий світ порубіжжя з постійною
загрозою набігу кочівників, незвичні і складні природно-кліматичні умови, як-то: холодні зими, сильні степові вітри, ве-ликі весняні повені, спекотне літо[4, с. 27], та господарсько-побутові труднощі вимагали від першопоселенців однакових
зусиль і наполегливості, злагодженості від усіх членів родини та
громади, що стало передумовою їх рівноправ’я, незалежно від
статті. А за умови, коли чоловіки надовго покидали домівку,
жінкам не тільки доводилося очолювати сім’ю, а й ставати на її
захист, відповідно зростали їх права не тільки в родині, а й у
громаді[4, с. 31].
Відповідно зростала роль жіноцтва і у такій важливій для
сільської громади справі, як створення нової сім’ї.
Під час укладення шлюбу значну кількість обрядів виконува-ли матері наречених. Вони благословляли, зустрічали і ви-ряджали молодих, були головними дійовими особами в обрядах
вбирання дочки-нареченої і посаду молодих та більшості весіль-них пісень. Перш за все мати своїми діями, що відповідали
народним світоглядним уявленням, мала забезпечити молодій
сім’ї стабільність і довготривалий шлюб, як говорилось: «не на
рік, а на вік». Так, мати, виряджаючи сина за невісткою, обсипа-ла його вівсом, «щоб багатим був і плідним, як овес» [8, с. 442],
122
а теща у вивернутому кожусі, що мало забезпечити достаток та
сімейне щастя, спочатку«лякала зятя», тим самим демонструю-чи прадавнє верховенство жінки-прародительки[8, с. 232-233], а
потім, приймаючи його до родини, благословляла на подружнє
життя. У цьому, на відміну від інших регіонів, їй допомагав
старший боярин. Отримавши від тещі горщик з вівсом та водою
(вода і зерно, за народним світобаченням, мали забезпечити си-лу і здоров’я молодим, заможність господарства, зміцнення ро-динних контактів з двох сторін) [3, с. 76-77], боярин обводив
ним навколо голови молодого і виливав на палицю в його руках.
Цей обряд називався«годувати коня[15, с. 111]. Мабуть, це
згадка про ті часи, коли поняття«парубок» та«козак» були
тотожними.
Жінки, супроводжуючи обрядовими піснями відповідного
змісту усі етапи весілля, та, готуючи обов’язкове обрядове весі-льне печиво, власне і були представниками сільської громади,
яка санкціонувала шлюб. Коровай бгали тільки запрошені,
обов’язково непарна кількість(у Павлоградському районі це сім
осіб), і тільки заміжні жінки, що приносили з собою борошно,
яйця, а інколи і сало[6, с. 8], демонструючи цим прийняття но-вого подружжя до громади. І якщо, в цілому в Україні, надава-лося магічного значення вже готовому короваю[3, с. 52] – го-ловному обрядовому хлібу на весіллі, то в найближчих до
Шульгівки Петриківського району селах магія творення май-бутнього подружжя розпочиналося вже з підготовки тіста, яке
«не повинно бути крутим, щоб життя молодих у перші роки не
закрутило, не зім'яло, рідкий заміс теж не годився: в такому
випадку подружнє життя молодих може розбитися, як хліб в
печі» [15, с. 109].
Щоб і тісто було вдалим і коровай вийшов гарним зовні і
пропеченим всередині, коровайниці застосовували магічний
комплекс– примовляли, приказували, співали. І якщо в смт. Ау-ли Криничанського району не зафіксовано спеціальних коро-вайних пісень(співались будь-які весільні пісні) [6, с. 8], то у
Дніпродзержинську у1979 р. етнограф М. М. Шубравська запи-сала від П. М. Чуйко, народженої у1906 р. в селі Романкове,
«Світи, боже, з раю нашому короваю» [7, с. 213], що сим-волізувало сакральність цього головного весільного хліба для
мешканців краю.
Як і усюди в Україні, в Подніпров’ї, крім короваю, виготов-ляли і шишки. Так в Іванівці Петриківського району вони і зараз
123
мають форму пташок. Можливо, це варіант голубів. А за україн-ською міфологією, що збереглася в народних віруваннях, двійко
голубів– це символ чистоти, вірності, божого духу, який єднає
душі хлопця і дівчини[8, с. 583]. На весілля також обов’язково
виготовлялися«гостям на диво, молодим на щастя, на долю, на
свою родину» дивні, що символізували собою молоду і молодо-го[5, с. 417-418]. Це тоненькі палички з намотаними по спіралі
стрічками здобного тіста. У Петриківському районі дивень
роблять на очереті, можливо, тому, що предмети з отвором вва-жали на весіллі за ефективний магічний засіб від безпліддя[8, с.
125], половину виробів фарбували у малиновий(рожевий, чер-воний) колір, прикрашали цукерками і стрічками[12, с. 9]. По-декуди, замість тіста, палички обмотували паперовими стрічка-ми відповідного кольору(малиново-червоними та блакитно-зеленими).
Як короваю і шишкам, дивням відведене почесне місце навіть
і на сучасному весіллі. Всім цим весільним печивом одаровува-ли присутніх. По два шматочки короваю, дві шишки та два
дивні, один з них обов’язково малиновий, отримував кожний
гість, щоб молоді усе життя прожили у парі.
Жіноцтво у Подніпров’ї виявило свою неординарність навіть
в обряді сватання, що здійснювався виключно чоловіками.
Відомий краєзнавець, етнограф К. П. Фролова зазначає: «Близь-ко двох століть тому дівчина, яка сподобала певного хлопця,
мала право прийти сватати сама» [17, с. 120]. На наш погляд,
витоки з цього явища слід шукати не в залишках матріархату, а
у козацькій субкультурі.
Не підлягає сумніву той факт, що серед першопоселенців на
порубіжних землях жінок було менше, ніж чоловіків, і,
відповідно, вони мали право вибору. І все ж таки, аби зважитися
на цей досить-таки нехарактерний вчинок, дівчина мала виявити
рішучість, сміливість, наполегливість, які дозволяли вбачати в
ній гідну майбутню дружину і господиню. Здебільшого, віддаю-чи належне цим рисам характеру дівчини, та ще й тому, що
серед безлічі неодружених парубків, вибір пав саме на їх сина,
батьки доброзичливо сприймали і словесну формульовку сва-тання: «Мамо, я ваша невістка». При цьому дівчина, як нале-жить старостам, приходила з хлібом[10, с. 146]. Відгомін цього
давнього звичаю дійшов і до наших часів. Так, у деяких селах
Петриківського району невістка вступає в нову родину з хлібом
на вишитому рушникові і зі словами«Візьміть хлібину– прий-
124
міть за рідну дитину». Прийняття свекрами хліба за таких умов
означає, що невістка приймається у нову родину як рівня.
Порубіжне життя наклало відбиток і на словесний супровід
традиційного обряду сватання, яке на початкуXX ст. у
Кам’янському та Романковому розпочиналося так: «Ми люди
німецькі, йдемо із землі турецької» [4, с. 153], а в Аулах під час
обряду«продажу нареченої» співали«Братічок-татарин продав
сестрицю задаром» [6, с. 21].
Нестабільність життя привела до звички запрошувати гостей
безпосередньо перед весіллям. На початкуXX ст. у Шульгівці
батько молодого запрошував родичів тільки під час вінчання
молодих, тоді ж визначалися і весільні чини[15, с. 110]. Виник і
звичай відбувати весілля у родинах наречених нарізно, не
об’єднуючись разом. Адже в умовах постійної небезпеки, що
диктувалась геополітичним розташуванням регіону, сфор-мувався певний тип людини, яка не вміла жити в громаді. І
справді у світі постійних наскоків вижити можна було тільки
індивідуально, так би мовити, малим числом, у дрібній групі–
сім’ї[14, с. 187].
Отже, кожна сім’я окремо запрошувала родичів, накривала
стіл, гуляла весілля. В кожній родині пекли та розподіляли ко-ровай, одаровували шишками і дивнями виключно своїх родичів
і гостей. І хоча молоді почергово відвідували кожне весільне за-стілля, молода вже належала до роду свого чоловіка: – Ой, та-точку мій рідненький Спрошу я тебе, / Як прийду я повінчана, /
Чи приймеш мене? / – Одрізана ти скиба хліба, / Я й не приту-лю./ Як прийдеш повінчана, / Я й не прийму.
Саме такою піснею, записаною О. О. Самойленко зі слів В. Ф.
Безродної у1990 р., зустрічали у Кам’янському молодих після
вінчання. А у Петриківському районі ще під час сватання при
згоді на шлюб дівчина розрізувала хліб навпіл і чула«тепер вже
ти відрізана скиба».
Але в той же час новостворена сім’я, сформована із представ-ників двох родин, об’єднувала їх. Тому невістка і зять, кожен
окремо, одаровували свою нову родину. Як залишок того ритуа-лу, складовою якого був обряд«чоботи», і в сучасному весіллі
присутній швидкий танець зятя з тещею. Весілля з дотримуван-ням усіх приписів звичаєвого права, прилюдний виїзд молодої з
батьківської хати, родичі, перев’язані рушниками і хустками, що
з дивнями, шишками та шматочками короваю розходилися се-
125
лом– все це санкціонувало шлюб в очах односельців, підтвер-джувало створення нової сім’ї.
Таким чином, українська весільна обрядовість, що склалася
наприкінціXIX – початкуXX ст. на Подніпров’ї, бере свої вито-ки у козацькому середовищі, що в кінцевому рахунку і визначи-ло форму сімейних відносин. Вся весільна обрядовість була на-правлена на створення міцної і дружної сім’ї, де чоловік і жінка,
об’єднані на засадах взаєморозуміння і взаємоповаги, могли
протистояти викликам природи та історичного часу.
Бібліографічні посилання:
1. Бабенко В. А. Этнографический очерк Екатеринославского
края/ В. А. Бабенко// Дніпропетровськ: виміри історичної долі.
– К.: Фонд сприяння розвитку мистецтв, 2007. – С. 341-420. –
(Хроніка2000. Вип. 73).
2. Боплан Г. Л. Опис України/ Г. Л. Боплан. – К.: Наук.думка,
1990. – 111 с.
3. Борисенко В. К. Весільні звичаї та обряди на Україні:
Істор.- етнограф. досл. / В. К. Борисенко. – К.: Наук. думка,
1988. – 192 с.
4. Буланова Н. М. Кам’янські етюди в стилі ретро/ Н. М.
Буланова. – Д.: IMA- прес, 2009. – 240 с.
5. Весілля. У2-х кн. /[редкол.: О. І. Дей(гол. ред.) та ін.] – К.:
Наук. думка, 1970. – Кн. 1. – 451 с.
6. Весілля: Метод, порадник, сценарій/ Упр. нар. освіти
Дніпропетр. облдержадміністрації. Обл. метод. Центр наук.-культур. відродження. – Д., 1994. – 37 с.
7. Весільні пісні. У2-х кн. / [упор. М. М. Шубравська]. – К.:
Наук. думка, 1982. – Кн. 1. – 872 с.
8. Войтович В. М. Українська міфологія/ В. М. Войтович. –
К.: Либідь, 2002. – 664 с.
9. Історія українського козацтва: Нариси. У2-х т. / [редкол. В.
А. Смолій(відп. ред.) та ін.]. – К.: Вид. дім«Києво-Могил. ака-демія», 2007. – Т. 2. – 724 с.
10. Культура і побут населення України: Навч. Посіб. / [ упор.
В. І. Наулко, Л. Ф. Артюх, В. Ф. Горленко та ін.]. – К.: Либідь,
1991. – 232 с.
11. Мицик Ю. А. Як козаки воювали: Істор. розповіді про за-порозьких козаків/ Ю. А. Мицик, С. М. Плохій, І. С. Сторожен-ко. – Д.: Промінь, 1990. – 302 с.
126
12. Організація і проведення музейних тематичних заходів:
Метод. рекоменд. М-во культури УРСР. Держ. істор. музей
УРСР. – К., 1990. – 16 с.
13. Самойленко О. М. Український весільний обряд: Сценарій
театралізованої екскурсії/ О. М. Самойленко, С. О. Лібенсон. –
Музей історії м. Дніпродзержинська, 1989. – 8 с.
14. Сторожний О. С. Український менталітет: Ілюзії. Міфи.
Реальність/ О. С. Сторожний. – К.: Книга, 2008, – 368 с.
15. Супруненко В. П. Народный дневник: Обычаи, обряды,
поверья и кухня украинцев/ В. П. Супруненко. – Д., 1991.
– 141 с.
16. Українські народні пісні, наспівані Д. Яворницьким: Пісні
та думи з архіву вченого/ [упор. М. М. Олійник-Шубравська]. –
К.: Муз. Україна, 1990. – 456 с.
17. Фролова К. П. Ярина: Учбов. посіб. з народознавства/ К.
П. Фролова. – Д.: Дніпродрук, 1993. – 229 с.
18. Шейміна Н. М. До питання весільної обрядовості на При-дніпров’ї в першій половиніXX ст. / Н. М. Шейміна// Регіо-нальне і загальне в історії. – Д.: Пороги, 1995. – С. 145-147.
Ольга Мащенко
Музей історії Дніпродзержинська
«НЕ НА РІК, А НА ВІК»
(ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОГО
ВЕСІЛЬНОГО ОБРЯДУ НА ПОДНІПРОВ’Ї)
The article elucidates some special features of Ukrainian wedding ceremony in Podniprovya region. The author tries to look into their origin. Key words: Cossacks, frontier regions, family, wedding,
ceremony.
Культурно-світоглядні уявлення народу завжди привертали увагу науковців. Особливо ретельно вивчалися українська весільна обрядовість і звичаєвість, які дають широке уявлення про моральні, етичні, естетичні погляди народу, різноманітні аспекти його життєдіяльності[3, с. 3]. Адже українці вбачали в сім’ї найважливішу і неодмінну умову життя кожної людини, господарську та моральну основу суспільства.
В регіональному аспекті на сім’ю, з її звичаєвістю та обря-довістю, у свій час звертали увагу Г. JI. де Боплан, Д. І. Явор-ницький, В. А. Бабенко[2, 16, 1]. Серед сучасних досліджень науковців та краєзнавців слід відзначити напрацювання В. К. Борисенко, Н. М. Буланової, Г. М. Бурхович, О. О. Самойленко, І. С. Стороженка, В. П. Супруненка, К. П. Фролової, Н. М. Шейміної, М. М. Шубравської[3, 4, 6, 13, 11, 15, 17, 18, 5, 7].
Метою даної розвідки є дослідження особливостей українсь-кого весільного обряду на Подніпров’ї наприкінціXIX – почат-куXX ст., що сформувалися під впливом козацької етнокульту-ри, спрямованої на зміцнення сімейних відносин.
У сучасному світі ця проблема актуалізується обставинами
нівелювання традицій, викликаних глобалізаційними процесами,
які, руйнуючи село з його сталими звичаєвими нормами, ведуть
до занепаду існуючих цінностей, в тому числі і сімейних, про
що яскраво свідчить статистика розлучень, покинутих дітей,
зростання толерантності суспільства до нетрадиційних статевих
відносин.
Особливості формування сімейних відносин мешканців Под-ніпров’я визначаються специфікою регіону, сформованого на
колишніх землях Війська Запорозького. З появою та утверджен-ням козацтва у мешканців порубіжних земель виникає осібна
етнічність. Адже Степ своїми викликами природно-екологічного
і соціально-політичного характеру змушував спільноту адапту-ватися до місцевих природних і соціальних умов, тим саме
змінюючи її[9, с. 7], поступово витворюючи специфічний етно-культурний комплекс. Мінливий світ порубіжжя з постійною
загрозою набігу кочівників, незвичні і складні природно-кліматичні умови, як-то: холодні зими, сильні степові вітри, ве-ликі весняні повені, спекотне літо[4, с. 27], та господарсько-побутові труднощі вимагали від першопоселенців однакових
зусиль і наполегливості, злагодженості від усіх членів родини та
громади, що стало передумовою їх рівноправ’я, незалежно від
статті. А за умови, коли чоловіки надовго покидали домівку,
жінкам не тільки доводилося очолювати сім’ю, а й ставати на її
захист, відповідно зростали їх права не тільки в родині, а й у
громаді[4, с. 31].
Відповідно зростала роль жіноцтва і у такій важливій для
сільської громади справі, як створення нової сім’ї.
Під час укладення шлюбу значну кількість обрядів виконува-ли матері наречених. Вони благословляли, зустрічали і ви-ряджали молодих, були головними дійовими особами в обрядах
вбирання дочки-нареченої і посаду молодих та більшості весіль-них пісень. Перш за все мати своїми діями, що відповідали
народним світоглядним уявленням, мала забезпечити молодій
сім’ї стабільність і довготривалий шлюб, як говорилось: «не на
рік, а на вік». Так, мати, виряджаючи сина за невісткою, обсипа-ла його вівсом, «щоб багатим був і плідним, як овес» [8, с. 442],
122
а теща у вивернутому кожусі, що мало забезпечити достаток та
сімейне щастя, спочатку«лякала зятя», тим самим демонструю-чи прадавнє верховенство жінки-прародительки[8, с. 232-233], а
потім, приймаючи його до родини, благословляла на подружнє
життя. У цьому, на відміну від інших регіонів, їй допомагав
старший боярин. Отримавши від тещі горщик з вівсом та водою
(вода і зерно, за народним світобаченням, мали забезпечити си-лу і здоров’я молодим, заможність господарства, зміцнення ро-динних контактів з двох сторін) [3, с. 76-77], боярин обводив
ним навколо голови молодого і виливав на палицю в його руках.
Цей обряд називався«годувати коня[15, с. 111]. Мабуть, це
згадка про ті часи, коли поняття«парубок» та«козак» були
тотожними.
Жінки, супроводжуючи обрядовими піснями відповідного
змісту усі етапи весілля, та, готуючи обов’язкове обрядове весі-льне печиво, власне і були представниками сільської громади,
яка санкціонувала шлюб. Коровай бгали тільки запрошені,
обов’язково непарна кількість(у Павлоградському районі це сім
осіб), і тільки заміжні жінки, що приносили з собою борошно,
яйця, а інколи і сало[6, с. 8], демонструючи цим прийняття но-вого подружжя до громади. І якщо, в цілому в Україні, надава-лося магічного значення вже готовому короваю[3, с. 52] – го-ловному обрядовому хлібу на весіллі, то в найближчих до
Шульгівки Петриківського району селах магія творення май-бутнього подружжя розпочиналося вже з підготовки тіста, яке
«не повинно бути крутим, щоб життя молодих у перші роки не
закрутило, не зім'яло, рідкий заміс теж не годився: в такому
випадку подружнє життя молодих може розбитися, як хліб в
печі» [15, с. 109].
Щоб і тісто було вдалим і коровай вийшов гарним зовні і
пропеченим всередині, коровайниці застосовували магічний
комплекс– примовляли, приказували, співали. І якщо в смт. Ау-ли Криничанського району не зафіксовано спеціальних коро-вайних пісень(співались будь-які весільні пісні) [6, с. 8], то у
Дніпродзержинську у1979 р. етнограф М. М. Шубравська запи-сала від П. М. Чуйко, народженої у1906 р. в селі Романкове,
«Світи, боже, з раю нашому короваю» [7, с. 213], що сим-волізувало сакральність цього головного весільного хліба для
мешканців краю.
Як і усюди в Україні, в Подніпров’ї, крім короваю, виготов-ляли і шишки. Так в Іванівці Петриківського району вони і зараз
123
мають форму пташок. Можливо, це варіант голубів. А за україн-ською міфологією, що збереглася в народних віруваннях, двійко
голубів– це символ чистоти, вірності, божого духу, який єднає
душі хлопця і дівчини[8, с. 583]. На весілля також обов’язково
виготовлялися«гостям на диво, молодим на щастя, на долю, на
свою родину» дивні, що символізували собою молоду і молодо-го[5, с. 417-418]. Це тоненькі палички з намотаними по спіралі
стрічками здобного тіста. У Петриківському районі дивень
роблять на очереті, можливо, тому, що предмети з отвором вва-жали на весіллі за ефективний магічний засіб від безпліддя[8, с.
125], половину виробів фарбували у малиновий(рожевий, чер-воний) колір, прикрашали цукерками і стрічками[12, с. 9]. По-декуди, замість тіста, палички обмотували паперовими стрічка-ми відповідного кольору(малиново-червоними та блакитно-зеленими).
Як короваю і шишкам, дивням відведене почесне місце навіть
і на сучасному весіллі. Всім цим весільним печивом одаровува-ли присутніх. По два шматочки короваю, дві шишки та два
дивні, один з них обов’язково малиновий, отримував кожний
гість, щоб молоді усе життя прожили у парі.
Жіноцтво у Подніпров’ї виявило свою неординарність навіть
в обряді сватання, що здійснювався виключно чоловіками.
Відомий краєзнавець, етнограф К. П. Фролова зазначає: «Близь-ко двох століть тому дівчина, яка сподобала певного хлопця,
мала право прийти сватати сама» [17, с. 120]. На наш погляд,
витоки з цього явища слід шукати не в залишках матріархату, а
у козацькій субкультурі.
Не підлягає сумніву той факт, що серед першопоселенців на
порубіжних землях жінок було менше, ніж чоловіків, і,
відповідно, вони мали право вибору. І все ж таки, аби зважитися
на цей досить-таки нехарактерний вчинок, дівчина мала виявити
рішучість, сміливість, наполегливість, які дозволяли вбачати в
ній гідну майбутню дружину і господиню. Здебільшого, віддаю-чи належне цим рисам характеру дівчини, та ще й тому, що
серед безлічі неодружених парубків, вибір пав саме на їх сина,
батьки доброзичливо сприймали і словесну формульовку сва-тання: «Мамо, я ваша невістка». При цьому дівчина, як нале-жить старостам, приходила з хлібом[10, с. 146]. Відгомін цього
давнього звичаю дійшов і до наших часів. Так, у деяких селах
Петриківського району невістка вступає в нову родину з хлібом
на вишитому рушникові і зі словами«Візьміть хлібину– прий-
124
міть за рідну дитину». Прийняття свекрами хліба за таких умов
означає, що невістка приймається у нову родину як рівня.
Порубіжне життя наклало відбиток і на словесний супровід
традиційного обряду сватання, яке на початкуXX ст. у
Кам’янському та Романковому розпочиналося так: «Ми люди
німецькі, йдемо із землі турецької» [4, с. 153], а в Аулах під час
обряду«продажу нареченої» співали«Братічок-татарин продав
сестрицю задаром» [6, с. 21].
Нестабільність життя привела до звички запрошувати гостей
безпосередньо перед весіллям. На початкуXX ст. у Шульгівці
батько молодого запрошував родичів тільки під час вінчання
молодих, тоді ж визначалися і весільні чини[15, с. 110]. Виник і
звичай відбувати весілля у родинах наречених нарізно, не
об’єднуючись разом. Адже в умовах постійної небезпеки, що
диктувалась геополітичним розташуванням регіону, сфор-мувався певний тип людини, яка не вміла жити в громаді. І
справді у світі постійних наскоків вижити можна було тільки
індивідуально, так би мовити, малим числом, у дрібній групі–
сім’ї[14, с. 187].
Отже, кожна сім’я окремо запрошувала родичів, накривала
стіл, гуляла весілля. В кожній родині пекли та розподіляли ко-ровай, одаровували шишками і дивнями виключно своїх родичів
і гостей. І хоча молоді почергово відвідували кожне весільне за-стілля, молода вже належала до роду свого чоловіка: – Ой, та-точку мій рідненький Спрошу я тебе, / Як прийду я повінчана, /
Чи приймеш мене? / – Одрізана ти скиба хліба, / Я й не приту-лю./ Як прийдеш повінчана, / Я й не прийму.
Саме такою піснею, записаною О. О. Самойленко зі слів В. Ф.
Безродної у1990 р., зустрічали у Кам’янському молодих після
вінчання. А у Петриківському районі ще під час сватання при
згоді на шлюб дівчина розрізувала хліб навпіл і чула«тепер вже
ти відрізана скиба».
Але в той же час новостворена сім’я, сформована із представ-ників двох родин, об’єднувала їх. Тому невістка і зять, кожен
окремо, одаровували свою нову родину. Як залишок того ритуа-лу, складовою якого був обряд«чоботи», і в сучасному весіллі
присутній швидкий танець зятя з тещею. Весілля з дотримуван-ням усіх приписів звичаєвого права, прилюдний виїзд молодої з
батьківської хати, родичі, перев’язані рушниками і хустками, що
з дивнями, шишками та шматочками короваю розходилися се-
125
лом– все це санкціонувало шлюб в очах односельців, підтвер-джувало створення нової сім’ї.
Таким чином, українська весільна обрядовість, що склалася
наприкінціXIX – початкуXX ст. на Подніпров’ї, бере свої вито-ки у козацькому середовищі, що в кінцевому рахунку і визначи-ло форму сімейних відносин. Вся весільна обрядовість була на-правлена на створення міцної і дружної сім’ї, де чоловік і жінка,
об’єднані на засадах взаєморозуміння і взаємоповаги, могли
протистояти викликам природи та історичного часу.
Бібліографічні посилання:
1. Бабенко В. А. Этнографический очерк Екатеринославского
края/ В. А. Бабенко// Дніпропетровськ: виміри історичної долі.
– К.: Фонд сприяння розвитку мистецтв, 2007. – С. 341-420. –
(Хроніка2000. Вип. 73).
2. Боплан Г. Л. Опис України/ Г. Л. Боплан. – К.: Наук.думка,
1990. – 111 с.
3. Борисенко В. К. Весільні звичаї та обряди на Україні:
Істор.- етнограф. досл. / В. К. Борисенко. – К.: Наук. думка,
1988. – 192 с.
4. Буланова Н. М. Кам’янські етюди в стилі ретро/ Н. М.
Буланова. – Д.: IMA- прес, 2009. – 240 с.
5. Весілля. У2-х кн. /[редкол.: О. І. Дей(гол. ред.) та ін.] – К.:
Наук. думка, 1970. – Кн. 1. – 451 с.
6. Весілля: Метод, порадник, сценарій/ Упр. нар. освіти
Дніпропетр. облдержадміністрації. Обл. метод. Центр наук.-культур. відродження. – Д., 1994. – 37 с.
7. Весільні пісні. У2-х кн. / [упор. М. М. Шубравська]. – К.:
Наук. думка, 1982. – Кн. 1. – 872 с.
8. Войтович В. М. Українська міфологія/ В. М. Войтович. –
К.: Либідь, 2002. – 664 с.
9. Історія українського козацтва: Нариси. У2-х т. / [редкол. В.
А. Смолій(відп. ред.) та ін.]. – К.: Вид. дім«Києво-Могил. ака-демія», 2007. – Т. 2. – 724 с.
10. Культура і побут населення України: Навч. Посіб. / [ упор.
В. І. Наулко, Л. Ф. Артюх, В. Ф. Горленко та ін.]. – К.: Либідь,
1991. – 232 с.
11. Мицик Ю. А. Як козаки воювали: Істор. розповіді про за-порозьких козаків/ Ю. А. Мицик, С. М. Плохій, І. С. Сторожен-ко. – Д.: Промінь, 1990. – 302 с.
126
12. Організація і проведення музейних тематичних заходів:
Метод. рекоменд. М-во культури УРСР. Держ. істор. музей
УРСР. – К., 1990. – 16 с.
13. Самойленко О. М. Український весільний обряд: Сценарій
театралізованої екскурсії/ О. М. Самойленко, С. О. Лібенсон. –
Музей історії м. Дніпродзержинська, 1989. – 8 с.
14. Сторожний О. С. Український менталітет: Ілюзії. Міфи.
Реальність/ О. С. Сторожний. – К.: Книга, 2008, – 368 с.
15. Супруненко В. П. Народный дневник: Обычаи, обряды,
поверья и кухня украинцев/ В. П. Супруненко. – Д., 1991.
– 141 с.
16. Українські народні пісні, наспівані Д. Яворницьким: Пісні
та думи з архіву вченого/ [упор. М. М. Олійник-Шубравська]. –
К.: Муз. Україна, 1990. – 456 с.
17. Фролова К. П. Ярина: Учбов. посіб. з народознавства/ К.
П. Фролова. – Д.: Дніпродрук, 1993. – 229 с.
18. Шейміна Н. М. До питання весільної обрядовості на При-дніпров’ї в першій половиніXX ст. / Н. М. Шейміна// Регіо-нальне і загальне в історії. – Д.: Пороги, 1995. – С. 145-147.
Комментариев нет:
Отправить комментарий